Лист 4. Прекрасне "завтра"

Небо вирішило засліпити сьогодні заклопотаних львів'ян сонячною посмішкою. Намагалася заповнити свій день додатковим джерелом світла й тепла - ніжно-чуттєвою поезією Леони Вишневської. Нажаль, попри сонце й поезію, тепла до кінця дня забракло.

Від утоми ледве тримаюся на ногах. Мабуть це не дивно на завершення тижня. А можливо, такі результати тих неоднозначних шести з половиною днів. Стільки всього перевідчувалося й передумалося...та до сьогодні тримали внутрішні резерви... 

Схоже цей тиждень вичерпав запаси оптимізму й віри в прекрасне й щасливе "завтра".  Хочеться послухати гнітючих пісень про безвихідь, про нещасливе кохання і т.п. депреснячку. Бажаю заглушити ними ті думки, що виринають у моїй втомленій голові. А думки ці, якісь аж надто сумні. Та, зрештою, нічого нового вони не промовляють. Їх можна порівняти з хвилями, які знову й знову накочуються на беззахисний і довірливий берег. Чергування дбайливих сонячних пестощів з холодними й різкими нападами хвиль.

Хочу заснути й прокинутись в "завтра" (в тому, що обіцяло бути прекрасним, в якому буде Він).

Прагну засинати й прокидатися в Його обіймах. Мрію зустрітися з поглядом котрий докорінно переверне мій світ за єдину мить. Мить, після якої більше ніколи не буде мене, а лиш "МИ"... й правдивість цього відчуватиму кожною клітиною на усіх ментальних, астральних та метафізичних рівнях... Прагну одного життя на двох.

Кажуть, головне вірити...і я намагаюся. Та інколи настають такі п'ятинці. Сподівання передбачає здійснення найзаповітнішого зовсім скоро (хоч завтра). А триклятуще "ЗАВТРА" не настає. Все сьогодні та сьогодні, рік за роком.

Також кажуть, що коли перестаємо чекати, тоді й отримуємо... А як, скажи на милість, припинити чекати, якщо тільки очікування й мрії дають снагу жити.

Схоже, що доля вкотре випрубовує мене. Може цього разу востаннє. Щодуху прагну скласти, нарешті, цей виснажливий іспит...й увійти в "ЗАВТРА". 

Якийсь сумний вийшов лист. Знову.