Лист 9. Зажди, здоровий глузд!

   Так і хочеться закричати: "Зачекай, зажди, здоровий глузд, не покидай мене!". Скоро весна, сонце, радісний пташиний спів, перші квіти й... надія. Так, весна - чудовий час і шанс для надії, для віри й очікування чогось такого ж сонячного й радісного. 

   Ця весна може стати найпрекраснішою з усіх...лиш би пташиний спів не розривали постріли... Люди будуть щасливі, безмежно радісні діти бігатимуть в парках...лиш би їхні татусі повернулися живими.

   Так, ця весна може стати прекрасною, нам би лиш дрібничку - маленьке диво... Уся країна щиро молиться, благаючи дива, а воно чомусь забарилось. Хто зна, а раптом теж чекає весни? 

   Намагаюся менше дивитися новини аби вберегти таки здоровий глузд (чи бодай те, що від нього залишилось)... не надто вдається, щиро кажучи. Періодично виявляю, що котрийсь із знайомих перебуває Там. 

  Відчуваю себе такою марною й некорисною Тут.

  Гнів, лють, розчарування й найстрашніше - цілковите безсилля - полонять розум. І як тут зберегти рівновагу? Як віднайти баланс, чи бодай дещицю гармонії? 

  Все що намагаюся побачити - натяк, усього лиш натяк на якусь справедливість! На "задум", на "шлях", "долю" на те, що б показало світло в цьому безкінечному, темному й холодному лабіринті в якому ми заблукавши гинемо. 

  Світло (бодай би слабенький промінчик), потрібно віднайти світло, сонце, надію...скоро весна - слушний час для надії. 

  До зустрічі, мій любий, до весни.